Ю. В. Черніхов

Інженерські історії

Мені не раз доводилося доводити приїжджим – місто у нас технократичне. І основа його – інженери, вчені-прикладники, висококваліфіковані технарі та природознавці. Саме вони гордість промислового Дніпра, основа його процвітання. І тому з теплом згадую рідний НДІ, нині знищений. Які яскраві, неординарні люди там працювали. Одного з них я і вмовила розповісти про себе трохи.

Розповідає Юрій Черніхов...

Народився я в 1939 році. Батько, Веніамін Самойлович, був кандидатом економічних наук, доцентом металургійного інституту. А мама, Євдокія Семенівна, була концертмейстером, викладала в нашому музучилищі. Працювала разом з відомим педагогом Тарловською Ольгою Дмитрівною, готували вокалістів. У 41-му встигли евакуюватися, спочатку на Кавказ, потім опинилися в Магнітогорську. У батька була бронь – за медичними показниками, так і фахівцем він був цінним, працював в тамтешньому гірничо-металургійному інституті. Повернулися у Дніпро через кілька місяців після його звільнення разом з мамою, батька відпустили тільки через рік. Закінчив я одну з найстаріших в Дніпрі, 33 школу, – з неї багато неабияких людей вийшло. Закінчив її зі срібною медаллю, вступив до металургійного інституту. Грав в баскетбол у школі та інституті. У складі інститутської команди став чемпіоном міста серед юнаків в 1957 році. (не дивно – Юрій завжди відрізнявся не тільки точним і уїдливим розумом, а й високим зростом). Після закінчення інституту працював інженером-наладчиком в «Тяжпромелектропроекті» (це теж було цікаве містечко, там завжди було багато єврейських голів, туди «брали»). Якраз почалася організація Дніпропетровської філії інституту автоматики ДФІА, з якого в 1966 році виріс НДІАчормет. (НДІ автоматизації чорної металургії). Директором ДФІА призначили Андрія Кириловича Алєксєєва, який раніше був деканом нашого факультету. Він всіх своїх випускників, яких вважав придатними для цієї роботи, брав до себе. Мене і на колишньому місці просували, так що у ДФІА я прийшов на зарплату, вдвічі меншу. Але саме в НДІАчорметі я рухався по кар’єрних сходах – спочатку інженер, потім старший інженер, потім старший науковий співробітник. У 1988 році захистився. Не в Дніпрі – в Києві, в інституті автоматики імені ХХV З’їзду КПРС (зараз ці пишні найменування здаються кумедними, але ж тоді…). До того часу з моєю найактивнішою участю була розроблена серія тиристорних високоперешкодостійких логічних інтегральних схем ВПЛ ІС К523 для систем промислової автоматики. Наш НДІ розробив ідеологію і схемотехніку цих ІС, а технологію виготовлення цих мікросхем розробив Запорізький завод напівпровідникових приладів ЗЗНП. Значні кошти на розробку виділялися міністерством електронної промисловості СРСР. Не знаю їх резонів – можливо, розрахунок йшов на подвійне застосування, промислове і військове. Інститутом разом з ЗЗНП і заводами «Запоріжсталь» і імені Дзержинського (м. Дніпродзержинськ) навіть була зроблена спроба – подали заявку на присудження Державної премії України, у списку авторів я був на дуже почесному місці. Але комісія визнала, що ми поки «не тягнемо» на премію. Хоча впроваджень було багато, але абсолютно об’єктивно можна констатувати – в мікроелектроніці є різні шляхи розвитку. З одного боку – стандартна ТТЛ логіка, що містить величезний набір мікросхем малої, середньої та великої ступені інтеграції, в яку вкладено мільярди доларів і яка прийнята усюди. А з іншого – така специфічні серія, як наша, має високу стійкість перед перешкодами, але малу ступінь інтеграції. Для подолання розриву потрібні були величезні людські, матеріальні та фінансові ресурси, яких не було і розвиток зупинився. Ну а я зупинився тоді, коли розроблену ідеологію, а саме, використання тактірованних і стробірованний схем з пам’яттю, що забезпечують виключно високу стійкість перед перешкодами в низькочастотному діапазоні їх використання, – довів до відома світової громадськості – просто опублікувавши її в різних журналах. Ключова стаття була опублікована в журналі «Електронна промисловість», що читається в усьому світі. Зробив доповідь, крім всесоюзних конференції, на симпозіумі у Вроцлаві, в 92 році. А в 94 році – на симпозіумі, який проходив в Японії, у місті Сендаї. Ось з цим симпозіумом пов’язано багато пікантних подробиць. Як я туди потрапив? Я пішов до директора НДІАчормету Юрію Григоровичу Гончарову, і кажу: – «Я хочу послати на конференцію доповідь». У нього сидів заступник, вони почали сміятися: «Хочеш – давай, тільки це все безнадійно». Але відповідь, що прийшла з Японії, свідчила, що доповідь прийнята. Відповідь прийшла офіційна, до директора. Оголошують мені – «Ти все одно останній». Але я вмовив директора, послати відповідь, вказавши, що автор не може бути відряджений для виголошення доповіді через фінансові труднощі (які труднощі, зарплату в інституті видавали далеко не завжди). Тому, будь ласка, подбайте про отримання для автора гранту. І знову – всі сміються. Крім японців, які у відповідь надсилають лист. Фонд Сороса виділив грант, але готівкові гроші за ним можна було отримати тільки в місці прибуття. Вони купили квитки – з Москви в Токіо на літак і назад, все було розписано, як то кажуть, «в стик». Треба було їхати у Київ. Приїжджаю у Київ, в інститут Богомольця, де у фонду був офіс. Мені й кажуть – ось вам чек, квитки, їдьте, отримаєте гроші в Японії. Я, звичайно, кажу «Мені їхати нема на що, я не поїду». Пошепотілися вони та видали мені чек American Express аж на 100 доларів. А вартість квитків обчислювалася в тисячах.

Коли приїхав, виявилося – номер в готелі був замовлений вартістю 100 доларів на добу. Що робити незрозуміло, адже треба ще знайти банк, перевести в готівку отриманий чек, та й немає там достатньої суми. Так що поселився я в готель, не знаючи, як буду розплачуватися. Ось тут мені пощастило – в оргкомітеті був аспірант японського університету, львів’янин на ім’я Максим, який «розмовляв дуже гарно українською, російською, англійською та японською мовами». Він призвав на допомогу японського професора. Пішли ми виручати мою валізу. Японець щось вельми суворо сказав слугам, валізу мені видали. І поселили мене в дуже скромному готелі – ніяких європейських ліжок, стільців – татамі на підлозі і ваза стояла. А доповідь треба було робити англійською. Ось я і просидів до ночі, зубрив англійський варіант свого тексту. Про всяк випадок посадив у першому ряду Максима – щоб той був сполучною ланкою при відповідях на питання. Доповідь я зробив успішно.

Ще раніше, в 1985 році почався період життя, пов’язаний з автоматизацією колесопрокатного виробництва. Була організована лабораторія автоматизації колесопрокатного виробництва, я був призначений її завідувачем. Опорним заводом був обраний Виксунський металургійний завод в Нижньогородській області. Технологію виготовлення коліс в цьому цеху розробив мій тесть, Михайло Юлійович Шифрін, автор трьох основоположних монографій в цій області, лауреат Держпремії СРСР з науки і техніки (Коли-небудь його дочка Ірина допоможе розповісти читачам про свого батька). Розроблено було кілька систем, але, головне, що десь приблизно з 88 по 90-й рік була розроблена і впроваджена система управління розкаткою коліс на колесопрокатному стані. Система дозволяла підвищити точність розкатки та скоротити період налаштування стану. Система працює і сьогодні – змінюють апаратну частину, а наші алгоритми продовжують працювати. Цех сьогодні катає близько 800 тисяч коліс на рік (при проектній продуктивності 500 тисяч коліс на рік). Думаю, що без нашої системи це було б неможливо, оскільки спосіб виготовлення коліс на прессопрокатній лінії послідовний і колесопрокатний стан є її важливим вузлом. Але ж задумувалося все у Дніпрі. Взагалі у мене 120 друкованих робіт в науково-технічній галузі, в тому числі приблизно 40 винаходів і патентів.

У 1994 році інститут був приватизований і став «АТ НДІАчормет». Потім я мав такий гріх – у самому кінці 1996 року мене обрали у правління і я став заступник директора НДІАчормет з наукової роботи. Директор вже був інший – кандидат технічних наук Олександр Павлович Крячко, дуже енергійний топ-менеджер і грамотний інженер. Інститут був в провалі, і ми зробили спробу його витягти. Нам вдалося. Вивчили безліч книг зі стратегії розвитку американських і японських корпорацій. Раніше як було – Мінчормет виділяв гроші на проведення певних етапів НДР, ДКР і т.п. У 90-ті роки фінансування «зверху» було мало. У мене була бесіда з колишнім директором заводу ім. Карла Лібкнехта, тоді вже директором інституту розвитку заводу, Альфредом Івановичем Козловським. Він мені сказав: «Зробіть виріб, встановіть, покажіть, що воно працює. А потім я подумаю – давати гроші чи ні». Цей принцип ми й прийняли за основу, благо інститут мав напрацювання, а також певні кошти, одержувані від здачі приміщень в оренду. Ці гроші йшли не тільки на зарплату – був створений фонд науково-технічних робіт. І ті лабораторії, які не мали на даний момент продукт, затребуваний покупцями, отримували фінансову підтримку з цього фонду, що давало їм можливість створювати потрібні вироби. Так вдавалося зберегти колектив. Наприклад, був такий комплект КРАБ, призначений для балансування електродвигунів. Виріб був старий, ми підняли комплект документації, допрацювали, привернули зі сторони досвідчених балансувальників. І продали 25 комплектів – заводам комплект виявився життєво необхідним. Були модернізовані, система СКВК для контролю вмісту кисню в газах, що відходять від нагрівальних пристроїв, металошукач БРИЗ, ще кілька різних приладів і систем, які охоче купувалися підприємствами. Упор був також зроблений на створення систем управління, що дозволяють економити енергоресурси (газ, електроенергія), в тому числі з використанням частотних регуляторів швидкості асинхронних двигунів. Інститут підтримував міжнародні контакти – з Польщею, з Японією. Ми регулярно виплачували зарплати, набирали молодих фахівців. Ставали рентабельним підприємством. І тут ми зробили фатальну помилку – пофарбували стару будівлю інституту, надавши йому товарний вигляд. Раптом звідки не візьмися з’явилася компанія «Славутич-Капітал». Їй не потрібні були всякі НДР і ДКР, спрямовані на підтримку актуальних розробок. А ось дохід від оренди приміщень обіцяв найбільший прибуток, причому без особливих вкладень. І вони почали викуповувати акції інституту у власників, в першу чергу, що вже не працювали в інституті. І хоча ми акуратно виплачували дивіденди, спокуса була велика. Контрольний пакет акцій пішов у руки «Славутич-Капітал». І в кінці березня 2003 року я звільнився. А перед цим я встиг послати в Ізраїль доповідь, у якій, крім колишніх розробок, включив декілька нових схем, що володіли унікальною перешкодостійкістю. Ізраїльтяни збиралися проводити в Стамбулі симпозіум з електромагнітної сумісності. Мені надіслали з Ізраїлю запрошення і диск з електронною версією доповідей симпозіуму. Але влада в інституті на той час змінилася, почала проводити аудит і з’ясувала – в Ізраїль було послано доповідь і суму за участь (десь до 50 доларів). Витрата була визнана нецільовою (це наукову доповідь!), і, в якості доказу того, що я не виводив гроші в офшор мені цей диск довелося новому керівництву віддати. Доповідь в Ізраїлі надрукували, а ось у Стамбул я не поїхав. Потім я пішов на викладацьку роботу, читав лекції в Державному інституті підготовки та перепідготовки кадрів промисловості ДІПОпром.

Оглядаючись на пройдений виробничий шлях, хочеться бачити одні досягнення, але, на жаль, крім перемог були й невдачі. Але як то кажуть: «не соромно впасти, соромно не піднятися».

Ще у 2003 році, відійшовши від активної діяльності я почав писати статті з історії науки і техніки (в області електротехніки, зв’язку, електроніки) і продовжую це робити й зараз. Ці статті були опубліковані в наступних журналах: «Електропанорама» (м. Київ), «Морська Держава» (м. Севастополь – м. Одеса), «Наука і Техніка» (м. Харків) – в 125 номерах. Крім того – з нами жив майже 18 років чудовий кіт Лукас. І дивлячись на нього я написав книгу – «10 історій із життя котів».

Книга, на мій погляд, буде цікава кожному, кому випало щастя мешкати на одній території з представниками котячого племені. Юрій Черніхов закінчив передмову такими рядками:

Мені здається, що всім, хто любить котів і кішок і вірить в те, що вони – містичні істоти, послані людям в утіху, буде ненецікаво прочитати ці невигадані історії.

Насправді, на мій погляд, в інженерних талантах теж присутня якась містика. Послана рухати людську цивілізацію вперед.

Естер Тахтеріна